Ballada o pewnej podróży

Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калині одиноке
Гніздечко гойдає,—
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає
Сонце гріє, вітер віє
Червону калину

Згадай лихо, та й байдуже...
Минулось... пропало...
Згадай добре,— серце в'яне:
Чому не осталось?
Отож гляну та згадаю:
Було, як смеркає
Защебече на калині —
Ніхто не минає

Де ватагу пройдисвіта
Водив за собою,—
Все осталось, все сумує
Як руїни Трої
Все сумує,— тільки слава
Сонцем засіяла
Не вмре кобзар, бо навіки
Його привітала

----- Fonetycznie: -----
Sońce hrije, witer wije
Z polia na dołynu
Nad wodoju hne z werboju
Czerwonu kałynu
Na kałyni odynoke
Hnizdeczko hojdaje
A de ż diwsja sołowejko?
Ne pytaj, ne znaje
Sońce hrije, witer wije
Czerwonu kałynu

Zhadaj łycho, ta j bajduże...
Mynułoś... propało...
Zhadaj dobre, serce wjane
Czomu ne ostałos?
Otoż hlanu ta zhadaju
Buło, jak smerkaje
Zaszczebecze na kałyni
Nichto ne mynaje

Sońce hrije, witer wije
Z polia na dołynu
Sońce hrije, witer wije
Czerwonu kałynu

De watahu projdyswita
Wodyw za soboju
Wse ostaloś, wse sumuje
Jak rujiny Troji
Wse sumuje, tilky sława
Sońce zasijała
Ne wmre kobzar, bo nawiky
Joho prywitała

Sońce hrije, witer wije
Z polia na dołynu
Sońce hrije, witer wije
Czerwonu kałynu

Sońce hrije, witer wije
Z polia na dołynu
Sońce hrije, witer wije
Czerwonu kałynu

Sońce hrije, witer wije
Czerwonu kałynu